Рудницька: Казати "я поза політикою" неможливо. Тим паче в цей особливий час

Новини про Анжеліку Рудницьку: http://rudnytska.com
Автор: MooN
Додано: 12-02-18
[Версія для друку]

Анжеліка Рудницька – відома співачка, співавтор телевізійного хіт-параду "Територія А". Вона брала активну участь у зародженні нашої музичної сцени. І знає все, що відбувалося і відбувається за її лаштунками.



Рудницька безперестанно реалізовує себе в різних сферах – як співачка, телеведуча, художниця і навіть як науковець та викладач. З 2017 року вона кинула собі новий виклик і стала радницею міністра культури, де головним чином координує напрямок АТО.

Вона щиро ненавидить війну, на якій одним із перших загинув її дядько. Але при цьому визнає: саме війна та революційні події пробудили нашу країну, яка багато років спала під акомпанемент російської попси.

Ми поцікавилися в довгожительки української сцени: чи можлива музика поза політикою? Чи мають артисти виступати на передвиборчих концертах і чи існує "харрасмент" в українському шоу-бізнесі.


фото: Ганна Грабарська

– Здається, українська музика зараз відроджується. Це вплив Майдану та війни?

– Усі суспільні процеси, звичайно, відображаються на всіх. У тому числі на музикантах, які відреагували на революційні події та на війну. Це інший прошарок української музики, патріотичний – у найкращому розумінні цього слова.

Зазвичай, це музиканти, яких немає або майже немає в ефірі. Але саме ці артисти, як на мене, визначають, якою буде українська музика наступного покоління, коли вона вирветься до всього суспільства.

Музика, яку ми бачимо на екранах і чуємо по радіо, це, зазвичай, ті, хто працює в зручних для медійників форматі. Які не формують смак публіки, а пристосовуються під нього. Які намагаються робити україномовну музику, але дуже схожу за форматом на ту російську, якої було засилля в Україні.

Але не хочу протиставляти одних і інших. Тому що зараз Україна має заповнити всі сегменти музичного ринку своєю музикою. У нас має бути і своя попса, і свій шансон, і свій рок і так далі. Поки не буде заповнено всі ніші, ми завжди будемо тягнути у свій ефір і простір більше чужої музики.

Дуже радує, що українські музиканти експериментують з народною музикою. Я – за експерименти. І за те, щоб ми ще раз за часів незалежної України пройшли цей підлітковий період у музиці. Це нормальний аспект формування особистості, смаку, громадської думки.


фото з архіву Анжеліки Рудницької

– Підтримуєте введення квот на радіо?

– Квоти, які ввела держава, – це спосіб примусити медійників подивитися на українську музику під іншим кутом зору. Але медійники відреагували на це інакше: "Ах, ви хочете українську музику? Тоді буде вам лише "Океан Ельзи!"

Але згодом і це вирівняється. Можливо, я надто оптимістична, але вірю, що українці навчаться бути більш активними в інформаційному просторі. Не тільки споживати те, що вже пережоване подають у різних шоу, але й самі будуть шукати щось нове.

Молодь так і робить. Коли реагуємо на дискусії у Фейсбуці про Володимира Висоцького, Віктора Цоя чи ще когось із минулого… Молодь, з якою я спілкуюся, каже: "А хто це?".

Для них не існує взагалі цієї дискусії. Вони знають про класні українські проекти, яких немає в інформаційному просторі, але які є в Інтернеті. Вони інакше ставляться до споживання інформації. На цьому базується мій оптимізм.

Але вважаю, що безглузда постановка питання – квоти на україномовну музику. Обґрунтую. Квоти мають вводитися на іноземну музику, російську музику чи національних меншин, але ніяк не на українську. Україна має бути україноцентричною у всьому.

Те, що ми неправильно формуємо сенси – наша українська біда. Але будемо вважати, що це лише перший крок, зроблений перед наступним.

– Що формувало сенси української музики у 90-х?

– Фестиваль "Червона рута" і хіт-парад "Територія А". Ну і, звичайно, суспільний злам, який тоді стався.

Та якби не було двох божевільних команд, які хотіли зробити щось корисне… Не для заробляння грошей, як зараз. Тоді нами рухала романтика, а не бізнес-плани. Ми йшли від ідеї, бажання створити щось, чого не було. Те, що могло "порвати", як зараз кажуть.

"Червона рута" досягла успіху саме тому. І так само – "Територія А". Ми зробили все нестандартно – від картинки і до ведучої.

До речі, я ніколи не хотіла бути ведучою хіт-параду. Як і всі амбітні випускники університету, думала: хіба я закінчила університет, щоб вести хіт-парад? Уявляла собі будь-яку інтелектуальну роботу, але явно не хіт-парад.

Спершу "Територія А" була програмою про мистецтво в широкому сенсі, що потрапляла у всі можливі рейтинги кращих. Але коли назбиралася велика кількість музичного матеріалу, було шкода, що він лежить в архіві і не працює.

На той час Олександр Бригинець уже бував за кордоном, бачив MTV. Вигадав, що можна створити хіт-парад кліпів у такому класному новому для країни форматі. В Україні на той момент хіт-паради існували лише на радіо. І ми замахнулися зробити це на телебаченні.


Анжеліка Рудницька і Олександр Бригинець

Порахували, що матеріалу вистачить десь на 2-2,5 місяці. Якраз для одного телевізійного сезону. Телеканал ICTV, яким на той час володіли американці, погодився на експеримент.

Це було сміливо, нестандартно і шалено. Навіть близькі друзі казали: "Робіть, що хочете, але ви не виживите".

Першою на наш виклик відреагувала молодь. І тим самим зробила погоду. Через 2-3 тижні ми почали отримувати мішками листи.

Стало зрозуміло, що дороги назад немає. Треба було активізувати всі творчі сили – кліпмейкерів, артистів, композиторів – і запустити механізм безперервного створення нового контенту.

Фактично, поняття "кліпмейкерство" теж прийшло разом із "Територія А". Ми зробили навіть премію в галузі кліпмейкерства. Показали людям не тільки артистів, а й тих, хто за кадром – режисерів, операторів, художників по костюмах, перукарів.

Усі вони дотичні до створення образу зірки. І виявилося, що це цікаво.

У "Території А" існувала саме україноцентрична ідеологія. Ми принципово не допускали до ефіру російських зірок, хоча втрачали на цьому гроші.

– Нині весь світ обговорює поведінку продюсера Харві Вайнштейна, якого голлівудські акторки звинувачують у сексуальних домаганнях. Чи актуальна тема "харрасменту" для українського шоу-бізнесу?

– Це було, є і буде. Це не локальна проблема, а загальносвітова. Є безліч жартів з цього приводу, мовляв: "Хочеш на екран – лягай на диван" тощо.

Я б могла згадати безліч історій з дуже, просто мегавідомими людьми, які пропонували мені якісь такі стосунки.

Багато разів чула: "Тобі буде важко робити кар’єру. Ти не п’єш, не куриш, не погоджуєшся на інтимні стосунки, на якісь пропозиції, які тобі не подобаються. А як ти збираєшся пробиватися?".

Я слухаю всіх, але роблю по-своєму.

Звичайно, інтимні стосунки використовують для творення кар’єри. І дуже багато артистів цим користувалися. Усі прикидаються пухнастими зайчиками, цнотливими та хорошими, а насправді готові використовувати будь-які можливості, щоб просувати себе.

Але ж це моє право – погоджуватися на ці стосунки чи ні. Якщо я погоджуюся – то що поганого зробив цей чоловік? Він же не насильно примусив мене щось робити. Це наше спільне рішення чи спільна вина.

А казати через 10 років: "Ой, він подонок, я пам’ятаю, як він мене домагався!"... То це не домагання. А якщо хлопець із дівчиною на вулиці знайомиться? Це ж їхнє спільне бажання.

Є дорослі жінки, які пропонують хлопчикам "продюсування", потім ще щось. І ті не відмовляються, стають альфонсами.

Є історії, коли до юних хлопчиків заграють дорослі чоловіки. Їм теж багато чого обіцяють, але не всі ці юні хлопчики підозрюють, що йдеться про гомосексуальні стосунки. Просто вплітаються в ці історії, і співпраця переростає в секс. Хтось відхрещується, а хтось залишається в цьому.

– Чому тема "харрасменту" тільки зараз сколихнула світ?

– Це вічна проблема, яка стосується не тільки шоу-бізнесу. Просто зараз інше інформаційне поле, про все можна писати, ділитися криком душі. Суспільство стає більш відкритим, тому маємо відчуття, що цього стало дуже багато.

Це ж жінки підняли цей хай. Є в цьому щось таке несправжнє. Якась жіноча образа на чоловіків за нереалізовані можливості чи недоотримане щось в емоційному плані…

Думаю, в Україні ця тема стала популярною тому, що в нашому суспільстві є тотальна недолюбленість, яка нас усіх "гризе".

Я дуже багато виступаю в прифронтовій зоні. От приїжджаю на концерт, і приходить 600-800 дітей. Більшість із них іде на сцену обніматися. У мене комок у горлі в цей час стоїть. Я стою і годину після виступу обіймаю дітей.

Це такий приємний обмін енергією, ми говоримо, жартуємо. Але я ж розумію, що їм не вистачає обіймів, а вони їх потребують.

Усі люди на щось скаржаться. Говорять, що їх не чують, не бачать, вони не затребувані. А це внутрішня проблема. І ця недолюбленість настільки всеохоплююча, що виливається в ті проблеми, які ми обговорюємо. У тому числі і проблему домагання, і проблему суїциду.

Людина "долюблена", тобто та, якій вистачає любові ззовні та всередині, не має потреби домагатися. Вона вміє знайти інший спосіб загравання до жінки чи чоловіка. Та інший спосіб відмовитися від цього.

Завжди можна людину, яка навіть агресивно тебе домагається, взяти за руку, подивитися в очі і пояснити, чому вона (він) робить неправильно. Тоді ці домагання стають безглуздими. Я не маю на увазі насильників.


Анжеліка Рудницька і Кузьма "Скрябін"

– Музика – поза політикою чи ні?

– Музика як чисте мистецтво – так, вона поза політикою. Але попса до чистого мистецтва не має ніякого стосунку.

Ті, хто говорить про музику поза політикою, це люди, які роблять форматну музику, спрямовану на широку аудиторію. Які претендують на те, що всі будуть співати їхні пісні. А після цього всі будуть слухати, що цей артист говорить. Тобто він стає ретранслятором певної ідеї.

Коли якийсь телеканал чи холдинг починає когось дуже сильно промотувати, я одразу думаю, що і хто за цим стоїть. Який "дядя" вкладає в це великі кошти, для чого використають цю людину потім.

Казати "я поза політикою" неможливо. Тим паче в цей особливий час. Бо навіть позиція "я поза політикою" – це теж політика. Політика байдужості, безвідповідальності. Можна не знати політичних інтриг і перепитій, але не можна не підтримувати власну країну, яку роздирають на шматки.

З великою повагою ставлюся до артистів, які з перших днів війни їхали як волонтери, свої кошти витрачали на те, щоб доїхати до військових, до діток, до інтернатів. Ми їздили з концертами, але возили і теплі речі, і їжу, іграшки, книжки, міксери, мікрохвильовки – все, що там було найбільш потрібне.

Це не були концерти типу "Мы голуби мира, приехали спеть вам пару песен". Це були благодійні акції, спілкування, моральна підтримка, відчуття плеча.

Зараз, коли схід трішки оговтується від шоку, люди кажуть: "Не везіть нам гуманітарку. Везіть диски, книжки, сценарії свят! Приїжджайте з концертами, майстер-класами". Їм цього не вистачає, у них величезний запит є. Потрібні книгарні, кінотеатри, театри.

Саме тому я пішла в Міністерство культури займатися питанням культурної інтеграції українського сходу. Хоча, чесно кажучи, нам треба звертати увагу не лише на схід, а на всі прикордонні території по всій країні.

При всій потворності війни, яку я ненавиджу, яка забрала в мене рідних людей, і на якій одним із перших загинув мій дядько, вона дуже стимулює і викристалізовує цінності. Вона мотивує людей щось шукати, творити, змінювати себе і світ довкола.

Ми повинні гуртувати людей, які готові до змін. І завдання митців – у цьому теж.

Наші артисти, які не їздять на фронт, кажуть, що "якось" комусь допомагають, але не хочуть піаритися… Так, я згодна, що благодійність має бути тихою. Але сьогодні публічна позиція – це приклад для інших і моральна підтримка мільйонам.

Люди на сході теж дивляться телевізор і слухають радіо. Вони ж бачать, що в Києві – церемонії, пафос, червоні доріжки, бали, все гаразд. Вони запитують: "Ми справді одна країна?". Їм треба пояснити, що не всі байдужі, що є інші люди.

Задача публічних, відповідальних людей – не тільки створювати нові сенси, а й заряджати енергією суспільство, мотивувати бути відповідальними за власне життя і робити правильний вибір.


фото з архіву Анжеліки Рудницької

– Якщо ми заговорили про вибір... Чи повинні музиканти виступати на передвиборчих концертах?

– Я теж їздила на передвиборчі концерти. Не можу сказати, що робила все правильно в житті. Тоді мені здавалося, що я не помиляюся.

Прикро, що музиканти стають цікаві політикам та олігархам, коли їм треба досягти своєї мети. Вони просто приходять і купляють музиканта.

Це те ж саме, що з домаганням, але з іншого боку. Тільки йдеться не про секс, а про голову і душу.

Ти ніби й не продаєшся, а чесно робиш свою справу – виходиш і співаєш для людей. А те, що говориш: "Голосуйте за цього дядю, він хороший, грошей мені дав?" Чи відповідає артист за те, що він говорить зі сцени? Деякі кажуть: "Ні, я музикант, а не політик, я не відповідаю".

Якщо ти агітуєш і не відчуваєш своєї відповідальності – який ти громадянин? Адже якщо людина вирішує щось однією галочкою, то вплив артиста на велику аудиторію не можна применшувати.

Артисти теж маніпулюють. Але вдають, що не усвідомлюють цього. Ми всі відповідальні за те, що відбувається в нашій країні.

Деколи артистів ставлять у незручне становище. Припустимо, артист їде на Євробачення чи інший конкурс, він бігає і шукає, хто б йому допоміг реалізувати цю мрію.

Ходить, ходить і знаходить якогось олігарха. Артист може не знати, що цьому олігарху належить така-то партія. І коли партія йде на вибори, олігарх каже артисту: "А ну йди сюди! Ти казала чи казав, що відпрацюєш нам концерти, коли буде потрібно? Давай!". Артист іде і відпрацьовує свої борги.

Він поводиться чесно стосовно людини, у якої взяв гроші? Чесно. Стосовно себе чесно поводиться? Чесно. Він же обіцяв це зробити. А стосовно виборців?

Тому немає однозначної відповіді щодо "чесно чи нечесно". Нечесна вся система, яка існує.

Буває, що артист щиро вірить якомусь політику, у його чесноти і перспективи. Свідомо агітує, бо вірить, що це важливо для країни.

Буває інша концепція: "Я нічого не знаю, політикою не цікавлюся, але все одно голосуйте, ви ж лохи, ви ж піпл, а піпл хаває! А вже завтра я поїду покажу попу в Кремлівському палаці, і які проблеми? Бабло перемагає зло!".

– Як вибирали – виступати за якогось кандидата в депутати чи ні?

– Особисто я ніколи не працювала на передвиборчих кампаніях людей, які не були мені близькі за поглядами. Ніколи не агітувала за комуністів, вони мені неблизькі.

Але люди не завжди ідеальні. З одного боку, ти спостерігаєш за шляхом цієї людини, бачиш її перспективи. А з іншого – коли ця людина приходить в політику, то виявляється компромісною, голосує не так, як тобі подобається.

І ти відчуваєш за це відповідальність, тобі боляче і неприємно. Адже ти переконував людей, що цей кандидат чесний. Але виявляється інакше.

Були випадки, коли тебе запрошують виступити на день міста, приїжджаєш, а сцена завішена якимись гаслами. Або "Фестиваль такий-то, але під патронатом партії такої-то".

Ти кажеш: "Алло, ми про це не домовлялися!". А вони: "Коли ви будете виступати, ми не будемо гасла ці показувати". Але гасла все одно покажуть, бо інакше б це свято не відбулося.

У якийсь момент, коли ти набив шишки, питаєш в організаторів: політичні партії будуть? Під кого це робите? Якісь гасла чи агітація будуть? Завжди треба розуміти – ти готовий брати відповідальність чи ні.

Було таке, коли я казала політикам: "Ні, дякую!". Коли розривала якісь угоди, бо людина повелася не так. Було таке, коли переді мною виправдовувалися політики, з якими я дружила і казала: "Я не можу більше з вами працювати, бо ви вчинили, на мою думку, нечесно і неправильно".


фото: Ганна Грабарська

– Свого часу ви теж балотувалися в депутати…

– Це було цікаво. Це був спосіб, у тому числі, випробувати себе.

Чомусь думала, що мені вдасться пройти в Київраду. У мене був непоганий рейтинг, але там були свої фаворити. Вони вели переговори, щоб я зняла свою кандидатуру, але я сказала "ні".

Щоб знімати свою кандидатуру треба або дуже сильно вірити людині, яка про це просить, або здатися. Здаватися – не в моїх правилах.

Потім у мене була можливість увійти в партійний список, мені пропонували кілька разів різні партії, але я вирішила, що не готова. Просто ще дуже багато чого хочеться зробити в мистецтві, це для мене важливіше, ніж займатися політикою.

Я – перфекціоністка: якщо робити, то добре. Я хочу робити і бачити результат.

– Ходять чутки, що в політику збирається Святослав Вакарчук. Вірите в його президентські амбіції?

– Вакарчук не народився артистом. Він був фізиком, науковцем, кандидатом наук. Якщо зміг опанувати фізику, то хіба не зможе опанувати юриспруденцію чи дипломатію, комунікацію? Зможе.

Він інтелектуал? Так. Країну любить? Любить. Викликає довіру в суспільства? Викликає. Якщо він готовий взяти на себе відповідальність за країну – то хай бере.

Знаю, що Вакарчук спілкується з людьми, які не заплямували своє ім’я. Обговорює суспільні проблеми, теми, запитує, цікавиться перспективами співпраці. Ну, він же не просто так цікавиться, щоб поговорити, правда? Значить, він до цього готується багато років, їздить у США навчатися.

Я вчилася на цьому ж семінарі лідерства, на якому і Вакарчук. Знаю, наскільки це класна програма, і як вона стимулює внутрішньо. Чому я повинна його ганьбити чи навпаки захвалювати? Це його рішення, його відповідальність. І, якщо бути чесною, то він – не найгірша кандидатура.

Єдине, буде шкода, якщо через політичні амбіції ми втратимо Вакарчука-музиканта. Я дуже ціную те, що він робить. Це важливо для країни, для єднання. У нього є концепція, він розумний, вміє просувати власні ідеї. У нього це гарно виходить.

Проте як тільки людина стає політиком, для українців вона перетворюється на найгіршу на світі. Якою б хорошою або чесною ця людина не була.

Ми, українці, такі. Хочемо, аби прийшов новий президент, взяв чарівну паличку і опа – живемо в раю, все класно! А так не буде. І треба, щоб Святослав був готовий до цього морально.

Те, що в нас брудні під’їзди, міста, будинки – це не політики, це безвідповідальність і безкультурність кожного. Не вірю в силу однієї людини. Важлива команда, однодумці, чітка позиція всіх, хто нагорі. Тому що українці на них рівняються навіть тоді, коли щиро недолюблюють.

Найважливіше, що ми маємо всі усвідомити – що велику країну треба будувати малими кроками. І що кожен наш крок вкрай важливий.

vybory.pravda.com.ua

Новини про Анжеліку Рудницьку